"Селянин К. Діброва розповідає, про своє село Вільшану Недригайлівського району, Сумської области. У 1919 році в нашому селі лютував комуністичний продзагін з Росії, що робив реквізиції та знущався з населення. Селяни на чолі з Данилом Пилипенком, озброївшись сільською зброєю напали на загін, щоб роззброїти його. Прибулий з Лебедина карний загін, силою до 100 чоловік розстріляв 11 селян, що зовсім не брали участі в повстанні, а 20-річного Степана Росейка, що заступався за свого батька, прив’язали до хвоста молодого 3-х річного коня, що ще не запрягався і пустили вулицею. Поховали в одній труні розстріляного батька і позбирані по вулиці шматки, що залишилися від сина. 

У нашому селі було біля 1200 дворів; з них розкуркулено 152 господарства, з яких 72 вивезено на далеку північ. Крім цього багато людей засуджено "трійками” з "тисячників”. Цим засудженням оголошували термін кари, але більше від них не було жодної чутки і ніхто не повернувся.

Село було вороже наставлене проти влади і до 1929 року у нас не було жодного комуніста, крім приїжджих, переважно росіян. До колгоспу селяни не вступали, не зважаючи на терор "тисячників”, насланих з Росії. Людей викидали з дітьми зимою на сніг, їх майно вивозили до колгоспу, а хату замикали. По селу був наказ: хто пустить розкуркуленого до себе – і тому те буде. Селянина Дмитра Криштопа, що не дивлячись на загрозу, пустив до хати свою розкуркулену рідню, – так само викинули на сніг з малими дітьми і забрали все майно.

До колгоспу заганяли силою. Але всі намагання поставити головою присланого росіянина Павла Дєєва ні до чого не довели: селяни вибрали свого. Тоді Дєєва призначили головою кооперації, а обраного селом голову колгоспу незабаром засудили за "саботаж”. Після цього знову обрали свого селянина, якого теж засуджено. Далі вже головували прислані. Всі переконалися, що спротив безнадійний.

У селі було дві церкви. Кам`яну зруйнували і цеглою висипали дорогу, а дерев’яну розібрало і спалило начальство.

1933 року в селі вимерло від штучного голоду 714 людей, в тому числі 62 цілих сімейств, серед яких вимерла й сім`я священика Павла Бондаренка.

Люди були пухлі та настільки виснажені, що, наприклад, Панько Шевченко пішов до лісу біля села, нарвав торбу липового листя, але так вибився з сили, що сів під деревом і вмер. Трупи померлих ховали в масових могилах. Дітей-сиріт забирали до дитячого притулку при колгоспі, а потім їх відправили невідомо куди. Вже у 1934 році сільрада переписувала людей, але, мені здається, нічого не могла встановити, бо невідомо, чи людина вмерла, чи десь пішла рятуватися; частина тих, що їх записали мертвими, пізніше поверталися до села”.

Джерело: Вербицький М. Найбільший злочин Кремля. – Лондон. – ДОБРУС. – 1952. – С. 68-69.