ІСТОРІЯ СЕЛА
Численні письмові свідчення про Вільшану визначають дату – 1609 р. Недригайлів – не раніше 1638 року. В цей час виникли Ч.Слобода, Коровинці, Курмани. З 1644 р. відомі Хоружівка, Беседівка, з 1665 р. – Гринівка, Томашівка. На початку XVIII ст. заселена Сакуниха, або, як тоді її називали, Сакунова Слобода, в 1730 р. – Деркачівка. В першій половині XVIII ст. виникла Рубанка, в 1778 р. – Козельне, в кінці XVIII ст. – Засулля, в другій половині XIX ст. – Іваниця, Зеленківка.
Багато питань остаточно не вирішено з топонімікою різних географічних та історичних об’єктів. Зрозуміло, що багато назв кореняться у мовах народностей, які свого часу мешкали на певній території. Найдавнішими за походженням є назви природних об’єктів і в першу чергу – гідронімів, тобто водойм. Найбільшою річкою краю є Сула, басейн якої здавна був територією проживання багатьох племен. З погляду історичного взагалі важко сказати, коли вперше з’явилася назва цієї річки. Проте, в літописному рядку назва Сули вперше виразно звучить у літописця Нестора. «Слов’яни сіли на Десні, і по Сейму, і по Сулі і назвалися сіверянами» – читаємо у «Повісті минулих літ». Річка Сула, ліва притока Дніпра, бере початок у балці південніше хутора Зелена Роща, що в Лебединському районі, несе свої води до Дніпра, багато разів змінюючи напрям течії. Довжина її біля 435 кілометрів, середня глибина 6,4 метра. Річка має 98 приток. З 1935 по 1941 рік на відрізку між с.Вільшана нашого району і м.Ромни по Сулі перевозилось чимало народногосподарських вантажів. Річка впадає в Дніпро 4 рукавами на території Полтавської області біля с.Чигиран-Діброва. Назва Сули в дослідженнях учених має багато тлумачень. Топоніміку її одні дослідники виводили від слов’янських коренів, інші – від балтійських чи іранських. Одні зв’язують назву з основою Сул: Сулище, Сулка, інші з Су-: Сура, Суда, Сума, деякі від назви риби: сула, сулак, «щука», «судак». Доцент Є.О.Черепанова з Сум вважає більш переконливою версію про походження назви Сули від тюркського слова сулца, що означає «мокре місце». Вчений В.Милорадович у минулому столітті засвідчив: «місцеві жителі ототожнюють назву Сула з усякою взагалі річкою, говорять у множині – сули». Це дійсно так, адже «су», «су(у)» в тюркомовних народів означає «вода», «струмок», «річка», «озерце», а «сула» – «непрохідне болото», «непрохідна річка». Деякі дослідники це слов’янське слово порівнюють з норвезьким soyla – «мул», «трясовина» та шведським saula – «грязь», «багно». До речі, назва іншої річки – Тваньки теж в основі має похідну від понять бруд, грязь, багно23. Північна війна між Росією та Швецією тривала 21 рік. Україна теж була втягнута в збройний конфлікт.
Після того, як шведський король Карл ХII поставив на коліна союзників російського самодержця польського короля та саксонського курфюста, його армія завернула в Україну, де чекав майбутный зрадник - гетьман І.С.Мазепа. Коли війська ворога у 1708 р. ввійшли на Слобожанщину, то зустріли там справді сильний опір. А тим часом у Недригайлові був зачитаний маніфест Петра І від 6 листопада 1708 року, який повідомив про вступ шведської армії на територію України та закликав малоросійський народ до боротьби з ворогом – шведами та мазепинцями. Україна перетворювалася у військовий табір, міста – у фортеці, жителі – у воїнів. Цар обіцяв, що «кто из малороссийского народа из неприятельского войска» візьме в полон генерала, то отримає 2000 карбованців, полковника – 1 тис., за солдата – 5 карбованців, а «за убиение каждого неприятеля, по свидетельству явному» обіцяно було по 3 карбованці 42. Але не заради грошей недригайлівці брали до рук зброю. Укріплення в місті були недосконалі і далеко не в кращому стані, та цей недолік компенсувався героїзмом і відвагою місцевих жителів. Під час Північної війни населення містечка виявило виняткову мужність і стійкість у боротьбі проти шведських військ. Обставини склалися так, що 18 листопада 1708 року інтервенти вступили в місто Ромни, яке за три десятки кілометрів від Недригайлова. Це становило реальну загрозу нападу на містечко, яке мимоволі стало важливим пунктом у планах російського командування. Шведи залишились у Ромнах і, розквартирувавшись по навколишніх селищах на зиму, проводили вилазки. Разом з козаками вірного гетьманові Мазепі роменського сотника Грицька Пирозького шведи робили раптові наскоки на околиці Недригайлова та інші населені пункти. Це спонукало місцеве населення вжити рішучих заходів по обороні сотенного містечка. Вже в першій половині листопада 1708 року в нашому краї стояла справжня зима з морозами та снігом. Недригайлівці чекали нападу військ «Карлуса шведского» з дня на день. Воєвода міста Фрол Висковатий наказав сховати в найукріпленішій частині міста все найцінніше і всім жителям передмістя негайно перейти туди. А тим часом у новій гетьманській резиденції м.Глухові у жовтні 1708 р. обрали нового гетьмана І.Скоропадського. Закінчивши вибори «изрядным веселием при пушечном стрелянии», 17 листопада 1708 року Петро І відбув до Путивля, а потім побував у Тернах та Хоружівці, де дислокувалася російська піхота і кавалерія, відвідав Вільшану, Марківку та інші села. У Вільшані цар обідав у судді Івана Пустовойта і подарував йому на згадку срібний кубок. У Хоружівці конфіскували майно прихильника Мазепи лубенського полковника Григорія Гамалії. «Зело довольно обрели хлеба, в скирдах стоящего… Также и вина сыскали бочек с тридцать». З Вільшани царська свита рушила в Марківку, де знаходилась ставка. А 23 листопада там відбулося урочисте гуляння на честь дня народження А.Меншикова. Та головні події ще були попереду. Шведи після невдалої спроби захопити місто готували ще одну акцію проти непокірних недригайлівців. Цар Петро, довідавшись про недригайлівську оборону із донесення Меншикова, 15 грудня 1708 р. спорядив на допомогу загін донських козаків на чолі з отаманом капітан-поручиком Д.Ушаковим, ад’ютантом Петра, пославши йому 14 грудня наказ такого змісту: «Господин капитан-поручик, по получении сего указу казакам всем, которые с вами есть, вели идти к Недригайлову, а сам ты одною своею персоною поезжай, не мешкав, к господину генералу Аларту, и что он вам прикажет делать, и то по ево приказу исполняй неотложно. А казаки бы конечно стали у Недригайлова завтра, тоесть декабря 15-го дня к вечеру». Через два тижні після невдачі 30 листопада захопити з ходу Недригайлів, шведські солдати знову підступили до сотенного містечка. Однак і цього разу населення міста, підтримане донськими козаками, відбило ворожий наступ. У цьому бою багато шведських солдатів було вбито, захоплено в полон, а решта відступили. Козаки взяли в полон шведського ротмістра та кількох солдатів, а «інших забили, або гнали під самий Ромен», як доповідав Меншикову козачий отаман Ушаков. Після такої невдачі шведи більше не наважувалися підходити до містечка і облишили непокірний Недригайлів. Вони продовжили свій марш у напрямку Гадяча. Стійкість захисників Недригайлова скувала значні сили противника. За мужність і відвагу Петро І висловив місцевим жителям щиру подяку і, за народними переказами, удостоїв нечуваної честі своїм візитом жителів сотенного містечка, де «по обыкновению своему» читав у церкві на літургії «Апостол». За Сулою на горі знаходяться рештки укріплень гетьмана Мазепи, від чого це місце називають Мазепиною горою. Скоріше всього самого опального гетьмана там ніколи не було, а лише базувалися вірні йому козаки. Відомо, що в 1708-1709 рр. табір мазепинців був оточений глибоким ровом, а на горі у погребі, викладенім деревом, зберігались боєприпаси. В першій половині ХІХ ст. клопотами графа Ю.О.Головкіна там була збудована «красивая беседка», де подорожні могли відпочити і напитися криничної води. До нашого часу збереглися легенди про мазепинські скарби. Розказують, що, відступаючі козаки з гори скочували в Сулу бочки з золотом, які буцім-то й досі лежать на її дні. На початку грудня 1708 р. царським урядом було оголошено, що хто знайде скарби Мазепи, тому належатиме половина. До речі, мазепинські скарби згодом були виявлені в Білій Церкві, Любецькому замку, Києво-Печерській лаврі та інших місцях. Маєтки опального гетьмана та його прихильників були розгромлені місцевим населенням або каральними загонами Петра І. Численні легенди про сховані на Мазепиній горі дорогоцінності до цих пір хвилюють уяву шукачів скарбів. Розказували й таке, що кілька десятиліть тому двоє не місцевих молодих людей попрохали колишнього лісника показати могилу під Мазепиною горою, назвавшись родичами покійного. Відвідавши могилу через певний час, дід виявив, що вона розрита на півметра в глибину і так залишена. Нині покійний В.Я.Стецюра згадував, що ще до війни хлопці принесли з Мазепиної гори на Бродок бронзове погруддя якогось вельможі, мабуть ще періоду XVIII ст. М.О.Коваль з Недригайлова розповідав, що в далекому дитинстві він з хлопцями надибав біля підніжжя гори цегельний звід з важкими дверима і вхід до якогось схрону. Тут же знайшли великих розмірів замок. Розповідали і про німецького барона, який мав книгу, де описувалося про скарби біля Мазепиної гори. Цілком можливо, що скарби ще чекають своїх відкривачів. Відомо, що з часу виникнення Недригайлівщини сюди на поселення приходили люди з різних країв як України, так і Росії. Українці-переселенці, які прибували на Слобожанщину, в офіційних російських документах називалися «черкасами» і поділялися на «начальних», «рядових» або ще «пашенных» та «мищан»52. Українських переселенців називали «пашенными черкасами». Таку назву вони отримали завдяки основному заняттю – землеробству. Місцеве населення ставилося до переселенців без особливих симпатій, оскільки були від них в «тесноте» і з ними «государевым людям в Недригайлове жить немочно». В одній із численних відписок середини XVII ст. недригайлівський воєвода згадує, що в місті «служилых людей» було не багато, тому цивільне населення теж виконувало військові функції. Починаючи з 50-х років XVII ст. у Недригайлові почало переважати українське населення. Основну масу населення фактично складали селяни, яких можна назвати й міщанами, бо чітке розмежування провести складно. Селяни, як окремий стан, з’явилися в цих краях одночасно з козаками. Вони швидко оселялися як вільні хлібороби, зберігаючи ще з Гетьманщини назву «посполиті». До царської скарбниці платили певний податок, але довгий час зберігали за собою право вільного переходу з місця на місце. Дещо привілейований статус мали в Недригайлові козаки, які поділялися на дві категорії: козаків «виборних» (або компанійців) і «підпомічників». Виборні самі відбували службу, підпомічники ж (бідніші козаки) практично не служили, а допомагали виборним грішми, провіантом, амуніцією. У кожного компанійця могло бути від 2 до 7 підпомічників. Спершу фактично кожен переселенець мав право приписатися в козаки і взяти, на основі займанщини, ділянку землі. Таким чином володіння землею було тісно пов’язане з виконанням військових обов’язків. Більшість козаків-підпомічників не мала свого господарства і вимушена була жити при заможних козацьких сім’ях. Міщанами та селянами управляла міська ратуша Недригайлова. Поступово козацька старшина примушувала простих козаків і «пашенных людей» виконувати різні повинності на користь держави. Наприклад, заготовляти для війська сіно, лагодити мости, надавати свої підводи для перевезення чиновників. Про суспільне розшарування та кількісний склад Недригайлова деяке уявлення дають статистичні матеріали Харківського перепису 1660 року. На основі так званих розборних книг тих же років дослідник В.Сторожев подав таку статистику соціального складу населення Недригайлова: у місті, разом з селом Ольшанкою, проживало 489 козаків, 992 міщан та «пашенных людей», тобто 1481 особа чоловічої статі. Для порівняння: в Лебедині на той час мешкали 861 козак, 128 міщан, 224 «пашенных мужика» 53. У 1672 р. у Недригайлові служивих людей проживало 104 чоловіки. Крім козаків та селян – ремісники, купці, духовні особи, дворяни та «дети боярские» 54 . На кінець ХVII ст. в місті нараховувалося 20 рейтарів, 20 солдат, 50 «недорослей», записаних у солдати, 21 донський козак, яким платили по 6 крб. та давали хліб, один «знаменщик» з жалуванням 9 крб. на рік. Також проживало 13 недригайлівських дворян та дітей боярських, які вже дістали відставку по службі в полку «за старостью и увечием», 6 пушкарів, 8 так званих міської служби черкас. На початок XVIII ст. у міському посаді мешкали козаки, священнослужителі та «всякие жилецкие люди»55. Відлуння деяких історичних подій долітало до стін сотенного містечка. Під впливом московського «мідного бунту» 1662 р. відбулися незначні виступи і серед козацько-селянських мас Слобожанщини. В Недригайлові зачитувався указ про розправу над учасниками бунту в Росії56. У 1668 р. загони гетьмана І.Брюховецького разом з татарами Кримського хана Калга-Султана з’явились неподалік Недригайлова. Шляхом розповсюдження чуток про те, що російський цар має намір передати українців польським панам, Брюховецькому вдалося залучити на свій бік частину українського населення сотенного містечка. Але більшість, разом із сотником П.Семеновим, залишалася вірною цареві. Гетьман, перебуваючи в Гадячі, надсилав до Недригайлова «прелестные листы» з тим, щоб жителі підтримали його. Коли прихильники Брюховецького та союзники татари вдерлися до міста, то нещадно пограбували його, в тому числі храм Покрови Пресвятої Богородиці, розорили багато садиб, поранили попа Леонтія, якого потім в кайданах відвезли до Ромнів, де той перебував до наступного року. Козаки гетьмана різками та батогами посікли російських людей. «Переписная книга» Недригайлова, складена після вчиненої повстанцями пожежі, зберегла реєстр спалених та розорених садиб. Причину пожежі пояснює приписка, в якій говориться, що недригайлівські черкаси «их изогнали и в то число дворы их без остатку разорили»57. У 1669 р. жителі Недригайлова і присілка Ольшанки принесли повинну цареві, сповіщаючи, що їх силою змусили пустити до себе татар і повстанців. І, коли ті покинули сотенне містечко, жителі не забарилися заявити про вірнопідданість царю-батюшці. У відповідь на чолобитну московський монарх писав: «били нам челом недригайловцы сотник Павел Семенов со всеми недригайловскими, ольшанскими и с терновскими жителями... Велю их отдать и принять в подданство по-прежнему» 58. До речі, татари не вперше капостили в нашому краї. Збереглося свідчення, що 30 серпня 1658 р. до Путивля тікали недригайлівський піп Олексій Січень та вільшанський батюшка Ігнатій. На допиті вони повідомили, що на полі під Недригайловом їх схопили, пограбували й висікли татари. Також розповіли, що татари розбили Вільшанську слобідку, взявши в полон чимало людей, а з недригайлівцями бились усю ніч 59.
Вулиці села Вільшана мають своєрідні символічні назви, які закріпилися свого часу в залежності від господарських чи культурних особливостей цих частин поселення. Майже кожна із вулиць села має по дві назви — офіційне та місцеве, закріплене в побуті, найменування.
Пробита — головна вулиця села. її давня назва походить від того, що тут був прокладений битий шлях (дорога, вимощена камінням та піском), який вів від Сум до Києва. Цим шляхом їздили чумаки у Крим по сіль. Ця вулиця була багата гостинними дворами, шинками. Славилася вулиця ковалями, саме на Пробитій стояла велика і красива кузня. Старі люди говорять, що колись на цій вулиці було помістя графині Шагової. У 1708 році через село саме по Пробитій проїздив російський цар Петро Великий. У 1870 році при церкві відкрилася перша церковно-приходська школа. Була побудована земська лікарня. На цій вулиці розташовувались: сільська рада, аптека, дитсадок, школа, РК, автопідприємство, зерносклад, лікарня, ветеринарна лікарня. У 1912 році була відкрита семирічна школа на честь 100-го ювілею Кутузівської битви. В селі за нею закріпилась назва — Кутузівська.
Вулиця Івана Франка носить ім"я українського письменника, і ця назва є офіційною. А також існує її просторічна назва — Закручена. Цю назву вулиця успадкувала через своє місце розташування. Вулиці, що розташувалися вздовж автотраси Суми-Київ паралельні одна одній. А між ними втішилась підковою вулиця Закручена. Якщо поглянути на неї з висоти, то розташування вулиці нагадує букву «З». Якщо більшість вулиць мають один вхід і один вихід, то Закручена має таких входів-виходів аж п"ять. Саме тому вона і має назву «Закручена». Раніше вона була зеленою і затишною вуличкою: хатки-мазанки близько тулились одна до одної. При виході з вулиці (на території сучасних ферм СЗАТ «Вільшана»), говорять старожили, був великий майдан, де часто проводились традиційні ярмарки, гулянки молоді. В наш час цю вулицю прикрашають добротні будинки, пишні сади та квітники.
Вулиця Роменська відігравала здавна провідну роль, адже вона входить в основну артерію дорожнього сполучення нашої країни. її найменування пов"язане із місцем розташування вздовж автотраси Суми-Ромни. Старовинна назва вулиці — Шлях. Вона походить від значення використання вулиці, адже це був головний шлях через село. Спочатку вона була вимощена бруківкою, а згодом поверх поклали асфальтове покриття. В минулому на цій вулиці розміщувалася церква, яка, на жаль, була знищена в роки колективізації, а на її місці була зведена контора артілі, нині тут знаходиться пожежна частина села. Невід"ємною складовою частиною Роменки є річка Сула, що протікає майже в городах.
Вулиця Горького розташована ліворуч від автотраси Суми-Київ, вона дуже віддалена від центру села — на 4 км. Раніше ця вулиця була окремим хутором, який мав назву Ходумент. З розповідей старожилів (Дараган Лідії Миколаївни, Канівець Віри Йосипівни, Шевченка Миколи Івановича) з"ясувала наступне. Заселення хутора розпочалося ще у XVII ст. У довоєнний період тут був створений колгосп, була збудована комора, тік, хата для нарядів. У 1947 році в Ходументі була відкрита школа, а в 1949 — магазин. У 1984 році вулиця була перейменована, їй присвоїли ім"я Горького, хоча в народі вона не прижилась. Навіть діти знають свою вулицю як Ходумент. На території Ходументу ростуть дві тополі -вони є свідками багатьох подій, адже посадив їх ще у XIX ст. батько Подоляки Марії Григорівни. Вона стверджує, що тополям років по 106—110. Висота тополь близько 30 метрів, обіймище стовбура — 1,5-2 метра. Є багато пропозицій щодо присвоєння деревам статусу Заповідне дерево. В різні боки від центру розходилися вздовж ярків поселення: Андрушки, Костьовичівщина. Назва «Андрушки» походила від того, що в кожній хаті був чоловік на ім"я Андрій (чи то дідусь, чи молодий чоловік). У протилежному боці, вздовж річечки Чистої, виникло поселення родини Мартиненка Романа Костьовича, то цей куточок так почали і називати -Костьовичівщина. Вулиця, яка зараз носить ім"я Миколи Островського, розташована на правому березі річки Вільшанка. Ця вулиця заснована в 1937 році, але спочатку тут було побудовано три будинки, а решту території відведено під МТС. У 1953 році директор МТС Бойко дозволив на території земель, що знаходились навколо, вести забудову, «щоб поменше під ногами плуталось худоби, бо люди з інших вулиць приводили туди на випас корів, овець, кіз». І за територією закріпилася назва Цапівка. (В роботі додається план вулиці Островського.) 70 років пройшло відтоді, як збудувалась вулиця, а стара назва залишилась і донині. Зараз на давній Цапівці знаходиться 37 будинків. Проте, вулиця Островського об"єднала в собі ще дві старовинні вулиці: Цибулянки і Ріпки. Шевченко Катерина Кирилівна розповідала, що на лівому березі річки землі орались і там вирощувалась городина: капуста, цибуля, кавуни, дині, картопля. Мало цього — щороку селяни збирали високі врожаї цих культур. Згодом на цій території дозволили будувати будинки і за новими вулицями закріпилися назви: Цибулянки та Ріпки.
На правому березі Сули, недалеко від Вільшани, біля Недригайлова археологи виявили сліди городища часів Київської Русі. У народі це місце називається Мазепиною горою, назва якого і говорить, власне, саме за себе. Городище займало мисоподібний вуступ-плато, який нависав над посульською долиною і з обох боків обмежувався ярами. Півтора століття тому залишки городища виглядали так: у північній частині воно було відрізане від «материка» досить глибоким ровом, за яким піднімався земляний вал, висотою до 3 метрів. У ньому — прохід, який тоді служив воротами. На території району знаходиться й одне з найграндіозніших городищ — В"яхань, що біля села Городище. В результаті ретельної археологічної розвідки вчені дійшли висновку, що городище Попаш також знаходиться поблизу Вільшани. Цьому літописному місту відповідає комплексний пам"ячник біля Засулля, розташований на правому березі Сули — 8 км. на захід від річки Попадя. Укріплення Попаш вважають археологи, було розташоване на 500 м західніше від села Засулля. Збереглися залишки валу, що оточував містечко, висотою біля 3 м, і рів, глибиною 1,5 м та шириною 6 м. Назву городища пов"язують із назвою річки Попадя, лівої притоки Сули, оскільки архієпископ Філарет висловлював свого часу припущення, що городище слід шукати біля гирла цієї річки.
Цікаві історії лежать у назвах деяких лісів, полів і ярів Вільшани чи прилеглих територій.
Попів ліс, так про нього говорять у селі, розташований на одному із крутих схилів Андрушок (Ходумент). Канівець Віра Йосипівна розповідала, що цей ліс був посаджений ще за часів її молодості. Приїхав у село молодий піп разом із сім"єю. Громада допомогла побудувати хатину на одному з крутих схилів. Гола садиба здавалась для батюшки одинокою, і він разом із мирянами посадив там невеликий лісок, який згодом укріпив схил і став називатися — Попів ліс.
А наниз від схилу простягнувся яр, де стояла хижина баби Хвостихи. Баба жила одна на весь яр, тому все навкруги належало їй. Так і пішла назва -Хвостишин яр. В міру фонетичних змін, що відбулися в мовленні, маємо Хвостів яр.
Одне з найбільших полів Вільшани — Сталінське, вперше розоране в першій половині XX ст.
Дві найбільші місцеві річки, Сула і Вільшанка, слугують зручним і практичним місцем відпочинку, особливо влітку. Сула, наприклад, має ряд найменувань окремих місць купання: найбільш глибокі, помірно глибокі та мілководдя. Серед дітлахів молодшого та середнього шкільного віку популярною є «Тарілочка». Це — неглибоке безпечне місце на Сулі з піщаним дном і пологими берегами. «Острів» має свої особливості: посеред річки ніби є справжній острівець, тут дно ледь покрите водою, однак навколо нього дуже глибоко. Ще одним із найвідоміших місць відпочинку на річці є так звана «Ямка». Вона, зазвичай, має влітку най багатолюдніший пляж. Контрастна зміна глибини, від най мілкішого до найглибшого, вабить підлітків і дорослих. Місцем купання, плавання на човні та риболовлі є сульська «Широка». Дійсно, це одна із найширших і найглибших місцевих ділянок Сули.
Серед топонімічних назв опрацьованого населеного пункту, які вдало функціонують, немає нових, тобто таких, які виникли порівняно недавно.