У трагічній історії Голодоморів в Україні пропагандистські міфи минулих часів туго сплелися із правдивим фактажем, настільки, що тепер доводиться відтворювати по краплинкам, що ж відбувалося насправді. Серед іншого побутує міф про неспротив українських селян більшовицьким грабіжникам. Чи так це було насправді?

Мало хто з дослідників цієї трагічної сторінки нашої історії згадує, що в ті страшні часи не всі українці покірно вмирали від голоду. Були й тисячі таких, хто зі зброєю боровся проти радянський активістів і хлібозаготівельників.

Редакція порталу "Аратта-Україна” вирішила допомогти вам взнати правду про ці події. Без будь-яких прикрас та пропагандистського мотлоху. Ми - збиратимемо та подаватимемо Вам факти і аналітичні матеріали на підставі архівних документів, досліджень вчених та розповідей очевидців. А висновки ви робитимете самі. 

На жаль, доводиться визнати, що документів залишилося не так вже й багато. І воно не дивно - більшовицькі злодії робили усе, щоб поховати докази їхніх злочинів разом із мільйонами безневинних жертв. 

Проте, складаючи цей скорботний літопис ми не маємо наміру обмежуватися виключно територією України. Хоча б тому, що українці жили й живуть донині і на безкайніх просторах сучасної Російської Федерації і ми сподіваємося, що й тамтешні етнічні українці, за нашою допомогою, відкриють для себе заборонену роками страшну правду про більшовицьку чуму ХХ століття. 

Працюючи над повстанськими матеріалами, особливо над чекістськими інтерпретаціями їхнього змісту неодноразово ловив себе на відчутті ще чиєїсь присутності. І це не дивно, адже дослідник має справу не з подіями, а з їх версіями, які народжувалися в закурених кабінетах слідчих НКВД під моторошний хрускіт кісток тих, з кого "добували зізнання”. Тож мимоволі доводиться мати справу з невидимим "співавтором”. 

І ось переді мною – акт звинувачення, який нараховує 28 аркушів з описом подій, біографій людей. Кілька десятків людських доль, років боротьби і підпільної діяльності зведено в "Дело № 401 – "Погромщики”. 

В грудні 1930 – січні 1931 року Сумським Оперативним Сектором ГПУ була ліквідована "кулацко – повстанческая контрреволюционная организация”, яка діяла на території колишнього Синівського, Липоводолинського і Недригайлівського районів. 

Виникнення організації відносилось до періоду перебування на нелегальному становищі і розвитку повстанської діяльності відомого по Роменському Повстанкому отамана Клітки Л.М., котрий через своїх найближчих помічників у Синівському, Липоводолинському і Недригайлівському районах – Федину, Сусіденка і Воропая почав закладати повстанські осередки. 

Діяльність отамана Луки Клітки співпала в часі з початком колективізації, коли тисячі селянських господарств опинилися віч-на-віч з більшовицькою машиною, але за спогадами старожилів загін Клітки діяв ще раніше і, очевидно, був уламком широкого повстанського руху, який існував на Роменщині в 20х роках. 
Однією з найбільш дієвих груп цієї організації була група Федини і Сусіденка, актив якої нараховував приблизно 24 – 25 чоловік, переважно з міцних селян. Вона охоплювала своєю діяльністю частину Недригайлівського і Синівського районів. Поряд з активними діями (розгром Синівської райміліції, низки сільських рад, напади на кооперативи, терористичні акти проти активістів), Сусіденко і Федина створюють глибоке підпілля для організації масових виступів проти радвлади. 

Одночасно і аналогічну роботу в Липоводолинському районі проводив найближчий помічник Клітки Андрій Воропай. 

Однак у квітні 1930 року органам ГПУ вдається натрапити на слід підпілля і частково викрити групу Сусіденка і Федини. Незважаючи на це, її залишки, керовані Товстим Терентієм Хомичем та Антоненком Іваном Семеновичем, зв`язавшись через селян Кащу і Сердюка Юхима з Микитою Олександровичем Голубом, відновлюють підпільні клітини в Синівському, Липоводолинському та інших районах. 

З іншого боку один із членів колишнього підпілля Федини – Шевченко С.Т., переховуючись від висилки на північ по хуторах Недригайлівського району, створює підпільні осередки в Жовтоніжках, Хоролі та інших населених пунктах. 
Означений терен був доброю базою для повстанської діяльності. Як відзначають у своїх звітах самі чекісти: "(…) Преобладающий в этих районах процент кулачества, возросшая антисоветская его активность, длительное пребывание на нелегальном положении в этих районах КЛИТКИ, активные выступления ФЕДИНЫ и СУСИДЕНКО, засоренность районов петлюровско-бандитским элементом, способствовали быстрому росту и высокой активности организации (…)”. 

Політична програма організації, яку перед збройним виступом планувалося розповсюдити через листівки, була наступною: 

1.Звільнення України від більшовиків. 

2.Власність на землю (не більше 25 десятин). 

3.Право успадкування землі. 

4.Зниження податків, скасування хлібозаготівлі. 

5.Свобода торгівлі. 

Діяльність організації протягом усього періоду її існування ішла, в основному, по лінії створення повстанських кадрів, виявлення і придбання зброї, розширення території свого впливу, а також пошуку зв`язків з урядом УНР в екзилі. Окремим напрямом діяльності був пошук подібних організацій в сусідніх районах і зв`язок з ними. Планувалося також проводити агітаційну роботу серед бійців і командирів Червоної армії. Зв`язок з Червоною армією здійснював керівник Подолинського повстанського осередку Бурик Іван Іванович. В травні 1930 року він залучив до цієї роботи жителя села Поділки Степана Шуйського, який одержав завдання вести агітацію серед червоноармійців табірного збору в м. Батурин. 

Питання зброї в організації мало домінуюче значення і вирішувалось як через виявлення і облік її серед учасників підпілля, так і через напади на районні центри та окремих представників влади. До організації залучалися особи, обізнані з військовою справою, котрих на момент виступу можна було б використовувати, як командирів повстанських підрозділів. 

Керівники підпілля готуючи збройну акцію, узгоджували її план з осередками антирадянського руху Опору в інших районах. Повстання планувалося розпочати шляхом одночасного нападу на кілька районних центрів з метою як отримання зброї, так і знищення партійно – комсомольського і радянського активу. Після цього до повсталих мали приєднатися загони з найближчих сіл і всією масою рухатися в напрямку на окружний центр, роззброюючи по шляху бойові одиниці ворога і в підсумку злитися з такими ж організаціями інших районів України. 
План повстання тримався в суворій таємниці, до того ж не був постійний – до нього час від часу вносилися поправки. 

Остаточно відкоригований, він виглядав так: 

"Повстанські загони сіл: Терни, Деркачівка, Іваниця рухаються на Вільшану, сюди ж підходять загони Червоної Слободи, Липової Долини, Синівки, далі вони продовжують наступ на Недригайлів і Ромни. 

Головні повстанські сили кидаються на м. Ромни, де проводиться, в першу чергу, напад на ДОПР з метою звільнення арештованих, котрі потім включаються до складу загонів, одержуючи зброю. Одночасно з цим захоплюється частина міста, після чого повстають навколишні села. Їх загони приєднуються до міста і вже потім повстанські сили розбиваються на дві частини і діють у двох напрямках: одна група рухається в напрямку Лебедин – Суми, а інша - на Конотоп. Із Ромен загони рухаються в повному бойовому порядку і вже тут організовується обоз.” 

Слід зазначити, що за цим планом, отаман Клітка мав зв`язок з військовими частинами, розташованими в Ромнах. 

Як видно з матеріалів слідства, формуванням селянських загонів у вказаних населених пунктах займався Пуд – найближчий помічник отамана Клітки, який переховувався в Червоній Слободі і Сакунисі. Особливо міцні повстанські осередки знаходилися в Синівському районі, по хуторах, а також в Липовій Долині, Жидовій Долині. 

За березень – грудень 1930 року діяльність українського підпілля поширилась на 49 населених пунктів 15-ти сільрад, 5-ти адміністративних районів. Було створено 11 повстанських осередків в селах: Саї, Поділки, Беєво, Зеленківка, хут. Московський, хут. Хорол та інших населених пунктах. 

Особливо активними були Зеленківська та Вільшанська організації. В березні 1930 року житель Вільшани Шевченко Семен Тарасович за завданням Клітки організовує підпільний осередок на хуторі Жовтоніжки Зеленківської сільської ради. Вільшанський осередок був заснований у березні 1930 року Гученком Петром Олексійовичем – учасником групи Федини. Після його розстрілу зв`язок із зеленківською організацією, яка вже нараховувала більше десяти членів, підтримував інший житель Вільшани – Гончаренко Олексій Іванович. Підпільники займалися постачанням набоїв, обрізів, та іншої зброї для майбутнього повстання. Цим опікувався уродженець с. Капустинці Білявський, який, мешкаючи в Харкові, привозив для організації нагани та набої8. Великий склад гвинтівок, кулеметів і набоїв у цинкових коробках був закопаний у лісі між Червоною Слободою і Хоролом. 

Посилення активності підпілля та зростання його лав відбувалося в умовах "кавалерійської атаки на капітал”, яка привела до небаченого грабунку українського села російським більшовизмом, руйнування традиційного хутірського укладу життя, нищення культури. 

Тому не дивно, що до боротьби стає не тільки молодь, а й ті, досвіду яких вистачило б на кілька життів. Таким був 40-річний житель Вільшани Білолюбський. Починав як хлібороб, потім – служба в 3му прикордонному Амурському полку, а вже в добу Гетьманату Іван Михайлович – вартовий у рідному селі при волосному отаманові Боркову. У травні 1919 року його мобілізували до червоної армії з якої він утікає в Ромнах, не уникнувши, однак, іншої примусової мобілізації – денікінської. Деякий час служить кашоваром у 15му гусарському полку, а після поразки білої армії, хворіючи на тиф, був евакуйований до Галліполя (Туреччина), розділивши долю десятків тисяч "денікінських” українців. Потім був нелегальний перехід у Грецію і робота в багатих господарів, а в 1921му через Сербію він прибуває до Австрії, де працює на рудниках Езберга і лише після 1925 року повертається додому, повіривши в НЕП. 

Зеленківська та Вільшанська "контрреволюционные ячейки” були пов'язані з аналогічними організаціями в Синівському районі через своїх керівників, які брали участь у спільних нарадах. Відбувалися збори і на хуторі Жовтоніжки. Тут у березні 1930 року було обрано керівництво майбутнім виступом. Командиром повстанського загону став Жовтоножко Федір Якович. 

У липні 1930 року вже після успішного нальоту на Синівську райміліцію, підпільники відсилають зв`язкового для встановлення контакту з якоюсь іншою повстанською організацією Полтавщини. Очевидно керівники підпілля перед виступом намагалися координувати свої дії з іншими організаціями. 

На яку дату готувався виступ – невідомо. Проте розв'язка наступила дуже швидко.

Як видно зі звіту голови Зеленківської сільради Костенка, 30 вересня 1930 року жителя х. Жовтоніжки Кульбачного за нездачу хліба оштрафували на 1250 крб. Коли 1 жовтня активісти Зеленківського та Комишанського СОЗів (приблизно 50 чол.) прибули на місце проводити розкуркулення, то в хаті (до якої залізли по-злодійськи, вийнявши шибку у вікні) застали тільки старого діда, озброєного кілком. Тільки приступили до продажу майна, як населення цього хутора, та сусіднього – Мерків почало сходитись, озброєне ціпами, вилами, кілками. Весь час понад хутором їздив чоловік на коні і скликав людей. Як тільки підводи, навантажені пограбованим майном рушили в дорогу, почулись вигуки: "бий красноголових бандитів!” і юрба селян накинулась на продзагін. З боків, з лісу посипалися на комунарів постріли з наганів та відрізів. 

Селян, які напали на продзагонівців було близько 200. Озброєні вони були обрізами, бомбами. В одного з них комуністи помітили 12-зарядний браунінг. Коли активісти стали відстрілюватись, було поранено кількох жителів: Семенюту Григорія Матвійовича та Пустовойт Ірину – в спину, Сурму Андрія Степановича – в ноги, та ще двох жінок – з хуторів Мерки та Хомине. 

Після перестрілки, яка тривала 10 хвилин, активу пощастило втекти, не виконавши поставленого завдання. На допомогу жовтоніжцям вже піднімалося населення сусідніх хуторів: Мерків, звідки їхало 4-5 возів, на яких було по 5 селян, та Дмитрівки. 

Взагалі, подібні провали хлібо та м`ясозаготівель були дуже частими в тій місцевості, де за донесенням секретаря Зеленківського партосередку: "увесь хутір контрреволюційно настроєн, ця хвиля передається і на останні хутора ”13. 
Виступ у Жовтоніжках мав настільки сильний резонанс, що до підпільної організації стали приєднуватись і осередки з сусіднього Штепівського району. Але було вже запізно – 23 жовтня 1930 року розпочалися арешти. Так, стихійний виступ, що відбувся всупереч усім планам підпільної організації, загубив справу підготовки набагато масштабнішого і скоординованішого повстання. Його планам не судилося здійснитися. 

Близько півроку тривало слідство а 25 травня 1931 р. з`являється "Протокол засідання судової трійки при колегії ГПУ УРСР № 62 / 247”. З 32 обвинувачуваних чотирьох учасників засудили до 10 років концтаборів, ще чотирьох – до 5 років, трьох – до 8 р., одного – до 7 і ще 10 чоловік, серед яких половина носили прізвище Жовтоножко одержали 5 років заслання на Північ. 
На сучасних топографічних картах урочище Жовтоножки ледь помітне. 
Генадій Іванущенко, Директор Держархіву Сумщини

Війна за хліб

У роки Голодомору тисячі селян брали до рук зброю. Причому досить часто ці бунти очолювали... жінки

У листопаді ми згадуємо мільйони померлих від голоду в 1932-1933 роках. Та мало хто з дослідників цієї трагічної сторінки нашої історії згадує, що в ті страшні часи не всі українці покірно вмирали від голоду. Були й тисячі таких, хто зі зброєю боровся проти радянський активістів і хлібозаготівельників.

Кандидат історичних наук Геннадій Махорін провів величезну роботу в архівах, результатом якої стали відразу кілька наукових праць — про опір українців у часи Голодомору...

— Пане Махорін, якими були основні форми спротиву селян у страшні 1932—1933 роки?

— Опір таки був, до того ж масовим — у цьому переконують сухі рядки сотень архівних радянських документів. Загалом я поділив спротив селян вилученню хліба в 1932 — 1933 роках на такі чотири форми. Спершу в багатьох селах України з'явилися листівки з текстами проти радянської влади. Згодом країну охопили масові селянські виступи.

Третьою стадією був вихід із колгоспів, самовільне повернення собі відібраного майна, перерозподіл спільних земель. Зрештою, останньою відчайдушною формою протесту були збройні виступи селян, терористичні акти та диверсії.

— До чого закликали тоді у своїх текстах невідомі автори листівок?

— „Брати-селяни! Хлібороби! Не давайте хліба совецькій владі! Шкодьте червоним москалям як тільки і де тільки можете! Руйнуйте телеграф, телефон і залізницю, щоб не могли вони з України наше добро вивозити...” Ось неповний текст лише однієї з відозв, що з'являлися на стінах будівель у різних містах України. Та листівками протестувальники не обмежувалися.

— Коли почалися більш активні вияви непокори владі? Яку територію вони охоплювали?

— Із середини 1932 року органи ГПУ дедалі частіше починають фіксувати масові виступи колгоспників, розлючених надмірними обсягами хлібозаготівель. Географія цих виступів охоплює усю Україну.

Так, у Красносілці, що на Житомирщині, на зборах із хлібозаготівель голодні селяни спонтанно вирішили розібрати з кагатів колгоспну картоплю. І негайно ж зробили задумане. Такі ж випадки зафіксовані на Вінниччині й Дніпропетровщині (наприклад, у Гуляйполі). Правда, люди тут уже були озброєні сокирами, вилами і ломами.

У той же час селяни почали масово втікати з колгоспів, вимагаючи повернути їм усуспільнене майно, землю та худобу. Лише в червні 1932 року такі заяви подали 14 тисяч селян із 475 колгоспів, переважно у Вінницькій, Київській та Харківській областях...

Крім того, усе частішими були стихійні виступи голодних селян. Такі повстання щоразу збирали дедалі більше учасників. Характерною деталлю було те, що часто очолювали повстанців... жінки. На це вказує чимало звітів ГПУ. Приміром, (з архівних документів про Голодомор 1932-1933 років):

"У селі Соф'їне на Харківщині місцеві жінки противилися вивезенню хліба, і це тривало кілька днів."

"В Шестовиці Чернігівського району півтисячі жінок напали на бригаду, яка вилучала майно в заможного селянина, побили активістів та повернули всі відібрані речі господареві."

"Колгоспниці у Погребищенському районі Вінницької області, зібравшись, розграбували картоплю й буряки зі сховища. Усі жінки були озброєні сокирами й ломами..."

"Розлючений натовп розібрав три вагони кукурудзи. П'ятеро активістів були побиті колами. Село Івашківка Золочівського району Харківської області..."

"Кобеляцький прокурор інформує про подачу 200 заяв про вихід із колгоспів на ґрунті недостатнього харчування..."

У Пісках на Полтавщині впродовж короткого часу масові виступи відбувалися тричі: щоразу близько 200 жінок вимагали в сільраді хліба, а також намагалися розібрати вагони із зерном на залізничній станції. „Серед учасників виступів — велика кількість осіб, надто виснажених та опухлих”, — безпристрасно фіксує автор донесення...

— Чи лишилися у виснажених голодом селян сили на спротив у найтяжчі місяці — восени-взимку 1932—1933 років?

— Саме тоді опір набув найкривавіших форм. Починаючи з осені 1932-го в кожній області, у кожному районі лунали постріли: селяни люто мстили владі за покалічене голодом життя.

„Село Печеніги Харківської області — через вікно пострілом упритул вбитий уповноважений по хлібозаготівлям Тищенко... Село Жежелів Київської області — убитий голова сільради... Село Яблунівка Київської області — убитий голова сільради Андрійчук...”

Таких донесень — сотні. Убивства сільських чиновників і хлібозаготівельників, підпалювання колгоспних скирт, напади на бригади, збройні сутички з міліцією.

З листопада 1932-го по січень 1933-го в Україні спалахнуло 436 (!) селянських повстань. За цей час органи ГПУ заарештували майже 38 тисяч селян — переважно провиною цих людей було те, що вони не бажали віддавати державі свій чесно вироблений хліб. Найбільш бунтівними були Вінницька, Київська та Чернігівська області. За підсумком розгляду лише третини справ понад 700 чоловік розстріляли, 8 тисяч отримали тривалі терміни таборів, 2500 селян вислали на Північ.